ХОР, ЯКИЙ СПІВАЄ СЕРЦЕМ…

Всі, хто хоч раз побував в неділю чи свята у Храмі Всіх Святих землі Волинської на ранній літургії, добре знають: ця служба – особлива. Хористи, які беруть участь в Богослужінні, не можуть бачити ні слова піснеспівів, ані ноти. Проте всі присутні під час літургії у храмі відчувають якесь особливе духовне піднесення. Без сумніву: ці незрячі люди співають не устами – серцем.

Репетиції хору відбуваються двічі на тиждень у гуртожитку Волинського відділення Українського товариства організації сліпих (УТОС), який знаходиться поруч з храмом. Напросившись на одну з них, була приємно вражена атмосферою добра і християнської любові, яка тут панувала. Між хористами і їх керівником – священиком Олександром Мазураком – повне взаєморозуміння.

Що стосується самого отця Олександра, то йому, мабуть, на роду було написано займатися цією Богоугодною справою. Вихідець із священицької сім’ї, в свої п’ятнадцять років хлопчина вже керував церковним хором, згодом, навчаючись у 10-у класі, створив у школі молодіжний хор. Після школи вступив до Волинської духовної семінарії. Довідавшись про досвід у цій справі, за якийсь час йому доручили керувати хором навчального закладу.

Коли кілька років тому з благословення владики Ніфонта було вирішено створити хор незрячих у Храмі Всіх Святих землі Волинської, очолив цей колектив молодий священик Олександр Мазурак. Як розповідає сам отець Олександр, його підопічні виявилися хорошими учнями. А за якийсь час він так прикипів до них душею, що тепер не уявляє без них свого життя. Каже, що спілкування з незрячими примусило його по-іншому дивитися на цей світ: "Працюючи з такими людьми, розумієш, що ми повинні кожну хвилинку дякувати Богу за ті щедрі дари, які він нам дає, і використовувати все своє життя і можливості во славу Божу. Якщо ж взяти самих хористів, то можу сказати: без сумніву, вони відчувають світ душею. Їх не можна обманути одягом, фальшивими манерами, нещирою посмішкою. Можливо, вони внутрішнім зором, невидимим для нас, бачать істинного Христа. Навчаючи їх музиці, сам навчаюся духовності".

Самі ж хористи теж відгукуються про свого керівника як про хорошого спеціаліста і чудову людину. Кажуть, що для них брати участь в літургії – унікальна можливість реалізувати себе на ниві служіння Христу.

Лідія Дороніна: "Співати в церковному хорі – моя давня мрія. Незрячому не так-то легко прийти до церкви і заспокоїти душу. Тепер я маю таку можливість".

Ганна Юр: "Я, як і всі ми, люблю пісню, духовну пісню. Нині я ходжу до церкви постійно і отримую насолоду від цього співу".

Олександра Хижук: "Я теж ще з десяти років мріяла співати у хорі. І моє бажання здійснилося: я можу щонеділі ходити до храму, молитися і прославляти Бога. Коли співаю, відчуваю молитовний трепет в душі".

За кілька років існування колективу його учасники повністю вивчили літургію. А з 1-го січня нинішнього року хор вже співає її в храмі. Уявіть собі, як нелегко вивчити слова двогодинної служби тим незрячим, які не опанували навички читання спеціального шрифту(до речі, таких з 13-и хористів – добра половина).

Рано-вранці в неділю і свята, взимку і влітку, за будь-якої погоди з різних кінців міста добираються хористи на службу(до речі, рання літургія в Храмі Всіх святих починається о-пів на сьому), вважаючи дарунком Божим таку можливість прославляти Господа.

Подумалось: як часто ми, при доброму здоров’ї і зрячі, знаходимо причини, аби не піти в неділю до церкви… Чи не пора нам повчитися основам християнської віри і любові до Бога у цих немічних тілом, але таких сильним духом людей?

P.S. Нещодавно хору Волинського відділення Українського товариства сліпих, який діє при Храмі Всіх Святих землі Волинської, виповнилось три роки. Від імені редакції хочу поздоровити всіх хористів і керівника колективу з цією датою. Доброго здоров’я Вам і Божого благословення!