В останній день минулого року на подвір'ї Покровської церкви, що у Луцьку, біля кіоска, в якому продають свічки, ікони та інші благочестиві речі, побачила аркуш паперу, котрий мене зацікавив. Це був список людей, котрі новорічну ніч – з фейєрверками, салютами, танцями навкруг ялинки та іншими атрибутами чи не найголовнішого світського свята – поміняли на паломницьку поїздку у Почаївську лавру. Вразило, що серед двох сотень прочан було немало осіб з одним і тим же прізвищем: по чотири, по п'ять, навіть по шість однакових! Це свідчило, що відправляються цілі родини. Відправляються відзначати не Новий рік, а день пам'яті преподобного Амфілофія Почаївського.

Та що Почаїв, котрий географічно від нас так близько, а для більшості людей душевно далекий, бо не всіх і у будень приведе дорога до храму. Вже не перший рік і не один раз на рік з Волині вирушають групи паломників на Святу Землю з її центром – містом Єрусалимом. Для більшості це дуже дороговартісні поїздки, але щоразу в групах не вистачає місць. Що кличе людей у нелегку дорогу до святих місць, чим паломництво відрізняється від екскурсій і туризму? Про це наша розмова з керуючим Волинською єпархією Української православної церкви митрополитом Луцьким і Волинським Ніфонтом.

– Можна сказати, що паломництво до святих місць притаманне усім релігіям. Ми ж знаємо, що православні паломники ходили у Єрусалим, на Святу Землю, ще з часів Київської Русі, в X, XI століттях! Ходили і пізніше, і часто ходили пішки. Мені відомий приклад, коли одна жінка з Володимира-Волинського у кінці XIX століття здійснила прощу у Єрусалим. Вона півроку ішла туди, півроку поверталася назад. Звідти принесла ікону Успіння Божої Матері, гаптовану бісером, яку я у 1993 році побачив у храмі у Володимирі-Волинському. Такі тоді ікони виготовляли у Гетсиманській обителі. Розказували мені, що, за переказом, та жінка знову пішла у Єрусалим, але вже з дочкою, і назад вони не повернулися, залишилися в котромусь із монастирів. Ходили не раз на Святу Землю і ченці православні, які записували свої враження від дороги. А вона була ж дуже складна, могли перестріти розбійники, треба було долати моря і пустелі. На горі Спокуси, це біля Ієрихону, є у скелях монастир ще IV –  VI століть. А там – іконостас дерев'яний, який по частинах принесли паломники з Русі на своїх плечах! Це великий подвиг. А на Синаї є кам'яний саркофаг для часток мощей святої великомучениці Катерини. Він вирізьблений з цілого каменя! Це зробили наші козаки, запорізькі. Як вони його туди доставили, не відомо. Якщо кораблем, то від Середземного моря до Синаю через пустелю, понад 700 кілометрів... І по інших святих місцях на Святій Землі є немало пожертв від наших паломників. Це прагнення людської душі: до того, що очищає, що укріпляє, що людину надихає.

Ось візьміть: за радянської влади на Святу Землю не дуже пускали, а люди все одно старалися туди потрапити. А тепер, коли відкриті кордони, коли дозволено паломництво будь-куди, аби гроші?.. Хоча поїздки і задорогі, але віруючі люди збирають кошти і їдуть. Я пам'ятаю, як ми у 1995 році добиралися на Святу Землю кораблем, то була у групі жінка зі Старовижівського району, яка корову продала, аби поїхати. Була серед нас і жінка, яка квартиру продала, а саму її прийняли жити друзі. І сьогодні є люди, які прагнуть іти на прощу пішки, хоча це і дуже важко. Але паломництво – це зустріч людини з Богом. Людина, яка вірить у Бога, ладна перенести усі негаразди, важку дорогу до святині, бо знає, що, побувавши там, очиститься і укріпиться духовно.

Я пам'ятаю, як у Єрусалимі патріарх Діодор, коли у 1997 році ми привезли з України групу паломників з 700 чоловік, казав: після того, як ваші паломники приїжджають до нас так масово, наші святині стають святішими. Що це означало? Ті люди, які живуть поруч з такими святими місцями, інколи перестають їх цінувати, звикають. Як ми до Почаєва... А коли прибувають віруючі люди з чужини – і плачуть, і моляться, і на колінах підходять до святинь, то відкривається ще більше джерело Божої благодаті. Пригадую, як я у 1995 році вперше стояв біля Кувуклії, біля Гробу Господнього. Нічого не хочеться говорити, тільки “Господи, помилуй! Господи, помилуй!” І сльози річкою лилися у мене з очей, бо отут, отут сталася подія, яка перевернула увесь світ! Не передати моїх відчуттів і потім, коли ми піднялися на гору Голгофу, де стояв хрест з розіп'ятим Ісусом. Це треба пережити... Адже раніше ти про це читав, знав, а нині ступаєш ногами по тих місцях, де 2 тисячі років тому був розіп'ятий Ісус, де Божа любов принесла себе у жертву. І люди з усіх кінців світу, християни і нехристияни ідуть торкнутися цієї святині. Звичайно що після цього немало людей просто перероджуються. У мене є знайома монашка Магдалина, яку ми на Святій Землі беремо за екскурсовода, бо вона дуже гарно веде екскурсію. Вона таких людей бачила, на високих державних посадах, крутих, як кажуть, бізнесменів, життя у котрих було не духовне і не церковне. А торкнувшись святинь, вони стають добрішими і милосерднішими.

– Але Свята Земля – це для більшості все ж нездійсненна мрія, хоча кажуть, що у Господа нема неможливого. Чи не тому віруючі люди задовольняються паломництвом до ближнього Почаєва? Хоча не всім дано зробити і те, що роблять деякі православні, коли не спокушаються Новим роком, а їдуть у лавру...

– І щороку  у почаївських групах  бачимо одних і тих же людей. Вони їдуть як у духовну лазню, як до духовного джерела. Там вони зануряться, помиються, очистяться, освіжаться – і оновленими повернуться у цей світ. Так було ж віками! Колись наші предки ходили пішки у Київ, до святинь Києво-Печерської лаври, про Почаїв і мови не було, бо рідко в якому селі туди на прощу не ходили. Скільки волинян за честь і обов'язок вважали там побувати. Кидали усе – і йшли.

– Ви бували у багатьох святих місцях. На Валаамі, який називають другим Афоном, на острові Корфу, де зберігаються мощі святителя Спиридона Тримифунтського, чесну десницю котрого привозили нещодавно в Україну і на Волинь. У місті Барі в Італії, де мощі Миколая Чудотворця... А скільки на Святій Землі?

– Волинські паломники бували і в Білорусі з її монастирями, у Смоленську і Пскові, Санкт-Петербурзі, в Дивєєво, де творив свої подвиги преподобний Серафим Саровський, в Оптиній Пустині. На острові Корфу, де мощі святителя Спиридона, ми побували 10 років тому. До речі доведено і наукою, що тапочки, які накладають на ноги святителю, справді зношуються, на них бачать піщинки, отож святий і справді ходить, допомагає людям. Біля раки з мощами дуже багато дарів від тих, кому він допоміг. Можливо це звучить як казка, але зношеність тапочок підтвердила й світська комісія. Спиридон Тримифунтський дуже шанований у православному світі. Він був учасником першого Вселенського собору, де взяв цеглину, здушив її – і зверху з'явилося полум'я, а знизу побігла водичка. Цеглина була одна, але троїчна: пісок, вогонь і вода. Так Спиридон продемонстрував, що Бог – один, але у трьох ликах. До мощей святителя у Луцьку приклалося майже 100 тисяч людей, і ми мріємо мати на Волині храм його імені. А на Святій Землі я бував у 1995-ому, 97-ому, 98-ому і 99-ому – кораблями. У 2000 я вже летів туди літаком. Бував потім не один раз на рік, уже міг би й не їхати, бо неміч, дуже болять ноги, але їду заради людей, просять. Ось і в цьому році уже набрали групу паломників, яка буде на Святій Землі з 6 по 13 липня. Матимемо службу на горі Синай, у храмі 12-ти Апостолів на березі Галілейського моря будемо молитися на Петра й Павла, буде, як дасть Господь, і служба на Гробі Господньому, і, як дасть Господь, зустріч з патріархом святого граду Єрусалиму і всієї Палестини Феофілом III.

– Це той патріарх, якому одна з груп волинських паломників привезла з України незвичайний сувенір – відеречко... суниць?

– Це був один такий випадок у 2008 році. Ми їхали у Київ в аеропорт і за Житомиром на трасі побачили, що продають сунички... Я й кажу отцю Аліпію: може довеземо? І ми взяли п'ять відеречок. Звичайно ягоди провезти було проблемно, але так Господь управив, що це вдалося. Блаженнійший Феофіл та інші єрусалимські високі духовні отці були дуже вражені подарунком, адже суниці у тих краях не ростуть. А як би ви бачили, як сприймали наш подарунок у жіночому монастирі в містечку Горняя! Це те місце, де Діва Марія зустрічалася з Єлизаветою. У ньому монашечки родом з Росії, України, Білорусі, Молдови. Приїхали юними, молодими, а вже ж старушечки. На трапезу поклали кожній лише по дві ложечки суничок. Бачили б ви, як вони підносили блюдечка з ягодами до обличчя, нюхали суниці, цілували ягоди. І плакали... Це ж вони ще у дитинстві їх бачили, це був привіт з рідної далекої уже землі. Можливо такий подарунок був трохи дитячий, але він об'єднав людей, приніс їм щастя.

– Є люди, які дуже активно подорожують святими місцями. То в Одесу, де ікони кровоточать, то у Чернігів, де канонізують святого, і т. д. Паломництво стає їхнім способом життя. Чи всім воно, як кажуть, во благо?

– Якщо їдуть не заради суєти, а для того, щоб біля святині скинути духовний бруд, для покаяння і молитви, то паломництво во благо. Воно ж пов'язане з великими обмеженнями і труднощами. Треба і надголодь бути, і недоспаним бути, і увесь час на ногах... Але людина іде і все забуває. Ось мене завжди дивують жіночки років по 70 – 80. Як вони ідуть на гору Синай! 2 кілометри 700 метрів дороги і все вверх. І хоч пам'ятають про свою неміч, наступного разу знову їдуть і знову піднімаються на вершину! Це кличе дух людини, тіло фізично намучиться, настраждається, але духовно окріпне.

– Незабаром свято із свят, торжество із торжеств, святе Христове Воскресіння. Що ви б побажали православним волинянам?

– Пасха – це завжди свято радості. Історія минає, люди на Землі живуть не так багато років. Ніхто з нас не живе ні 500, ні 900 років, але ідеї Воскресіння Христового, ідеї любові братерської, ідея миру та ідея віри, які приніс на Землю Христос-Спаситель, вони невмирущі. Чому Христос сказав: “Я збудую Церкву спільнотою усіх людей, і ворота пекла її не здолають”? Поставали імперії, які завойовували півсвіту, але і вони щезали, а ідеї, які приніс Спаситель, живуть, і вони вічні. І кожному поколінню, у кожному столітті Господь дає людей, які несуть його вчення в люди. Звичайно ми знаємо, що Церква Христова була і гонима, і принижена язичниками, ідолопоклонниками, євреями, мусульманами, безбожниками, атеїстами... Пригадую слова Хрущова, який казав, що у 1970 році останнього попа покаже по телевізору... Ніхто не думав, що буде так, як є. Але у Бога все можливо. Хотілося б побажати нашим віруючим людям, щоб у їхньому серці завжди була жива і дієва віра. Віра, яка грунтується на любові і милосерді. Адже любов – це добро, це милосердя, це вічне, бо це Бог. Так каже Святе письмо: Любов – то є Бог. Хто в любові, той і з Богом. Бажаю, щоб ми самі себе спонукали жити благочестиво, по-християнськи. Бажаю тієї радості, яка знову і знову приходить у серце наше з Воскресінням Христовим. І хай милосердний Господь дає усім здоров'я і спасіння!

Наталія МАЛІМОН